Антропоцентрична парадигма в сучасній лінгвістиці з’явилася як об’єктивне відображення необхідності виходу останньої з назрілої кризової ситуації, пов’язаної з відсутністю належної методологічної можливості адекватного пояснення ряду онтологічних та функціональних властивостей різнорівневих одиниць мови, існування багатьох мовних та мовленнєвих фактів, які не вписуються у межі встановлених структурносемантичним напрямком мовознавства закономірностей. У такій ситуації антропоцентрично забарвлена лінгвістика звернулася до людської свідомості – того головного джерела та єдиного чинника, який визначає процеси породження, існування та розвитку мови. Сутність вказаної переорієнтації означає, що мова, зокрема слово, як головна її складова, перестала розглядатися як «річ у собі», описуватися та аналізуватися, як окрема самобутня система. Навпаки, набуває її визнання у ролі невід’ємного конституенту людської свідомості, того продукту, що був породжений саме людським мисленням, а, значить, і повинен вивчатися крізь призму когнітивних механізмів свідомості. Такий підхід до мовних одиниць, зокрема тих, що вербалізують емоції, запропонований когнітивною лінгвістикою, дозволяє інтерпретувати останні з точки зору логіки ментального творення їх семантики та структури.  Проблема дослідження репрезентацій емоцій є однією зі складових більш загальної проблеми співвідношення мови та мислення, адже є спрямованою на розкриття особливостей ментального відбиття емоцій у свідомості та дослідження механізмів їхнього втілення у значеннях емотивних одиниць. Під останніми ми розуміємо одиниці мови, які тим чи іншим чином відбивають емоційні феномени свідомості. Емоції – такі психофізичні стани, які у формі переживань приємного-неприємного, задоволення-незадоволення відбивають значущість для особи ситуації чи об’єкта реальності, сприйнятих чи уявлених нею. Ті з них, які відрізняються великою фізіологічною та соціокультурною значущістю, отримують свого мовного втілення, відносний та неточний характер якого неодноразово підкреслювався багатьма дослідниками [ див.: 1; 3; 5; 10; 12; 14]. Протиріччя полягає в тому, що наші емоції – мінливі феномени свідомості, мовні ж знаки, які їх репрезентують  (і, фактично, «огрубляють»), – дискретні. Однак, відомо, що головною функцією знака є задоволення основних розумових процесів через опосередковане представлення певного мисленнєвого змісту. Створення ж самого мовного знака, зокрема того, що втілює емоційний смисл, підкорено процесу комунікації, тому наявні репрезентації емоцій уже є так чи інакше комунікативно вдалими утвореннями. Отже, метою статті є дослідження основних шляхів мовного закріплення структур репрезентацій знань про емоції. Завдання, які вирішуються в работі є наступними: уточнити кореляцію між поняттями емоція та емоційний концепт (ЕК), встановити зміст ЕК, визначити когнітивні процеси формування складових його структури та простежити особливості їхнього втілення у поверхневій семантиці емотивних одиниць мови.